У статті досліджено поняття безбар’єрності як чинника перспективного дослідження формування та імплементації відповідної державної політики зі створення безбар’єрного простору в Україні. Докладно проаналізовано Національну стратегію зі створення безбар’єрного простору як основний документ щодо орієнтування України на демократичні цінності, головною з яких є рівноправність людей, незважаючи на їхні відмінності – вікові, освітні, ґендерні, економічні, етнічні, релігійні, фізіологічні (за станом здоров’я) тощо. Зазначено, що така рівноправність надає людині можливості для реалізації особистих інтересів і здібностей, для активної участі в соціальному й політичному житті суспільства. Розглянуто кожен із напрямків національної стратегії, зважаючи на його актуальність, а також нормативно-правову базу політики безбар’єрності відповідно до таких напрямків – фізичного (предметного), соціального, інформаційного, цифрового, а також економічного й медичного. Зауважено, що попри недостатність наукових досліджень із питань безбар’єрності чимало вчених – представників означених галузей – аналізували права людини у своїй сфері, що формує опосередковану джерельну базу дослідження концепту «безбар’єрність», оскільки в основі її лежить саме дотримання прав громадянина та захист їх державою. Обґрунтовано висновок, що кожна з досліджуваних сфер безбар’єрного простору (фізична / предметна, інформаційна, цифрова, соціальна, економічна, медична) передбачає створення умов доступності до відповідних ресурсів, засобів і послуг, що дозволять людині почуватися рівною в соціальному середовищі, займаючись улюбленою справою й не маючи певних обмежень або не відчуваючи проявів дискримінації за ознаками раси, статі, віросповідання тощо. Це надасть можливість Україні стати реально демократичною державою.