Abstract
У статті здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз збройного конфлікту як ключової детермінанти, що зумовлює системні порушення прав осіб з обмеженими можливостями. Актуальність дослідження зумовлена безпрецедентними викликами для національної системи захисту прав людини в Україні внаслідок повномасштабної збройної агресії. Обґрунтовано перехід від застарілої медичної моделі розуміння інвалідності до сучасної правозахисної парадигми, яка розглядає обмежені можливості як результат взаємодії між порушеннями здоров’я та бар’єрами середовища. Деталізовано концепцію «подвійної вразливості». У межах цього підходу особи з обмеженими можливостями розглядаються не лише як частина цивільного населення, що потребує загального захисту згідно з нормами міжнародного гуманітарного права, а й як категорія зі специфічними потребами (доступ до асистивних технологій, спеціалізованої інформації та медичної допомоги), що часто ігноруються під час планування військових операцій. Доведено, що норми Женевських конвенцій 1949 року потребують інклюзивної інтерпретації крізь призму ст. 11 Конвенції про права осіб з інвалідністю, яка зобов’язує держави вживати всіх необхідних заходів для забезпечення безпеки осіб з обмеженими можливостями в ситуаціях ризику. Окрему увагу приділено аналізу національного законодавства України, зокрема стратегіям створення безбар’єрного середовища. Виявлено розрив між декларативним змістом урядових програм та їх фактичною реалізацією в умовах воєнного стану. На основі моніторингу діяльності громадських організацій констатовано проблеми недоступності захисних споруд та доведено, що чинні норми національного законодавства щодо евакуації вразливих груп населення мають уповноважувальний (дискреційний) характер, оскільки позбавлені чітких імперативних і строкових зобов’язань для органів влади. Зроблено висновок, що збройний конфлікт не може бути правовим виправданням для ігнорування принципів розумного пристосування. Запропоновано шляхи модернізації механізмів захисту прав осіб з обмеженими можливостями через інтеграцію стандартів інклюзивності у військові протоколи, встановлення жорстких строків ухвалення рішень про евакуацію соціальних установ із зон ризику й уточнення правового статусу фактичної інвалідності під час дії воєнного стану.