Abstract
У статті теоретично обґрунтовано та методично розкрито особливості застосування праксеологічного підходу до формування національної ідентичності здобувачів початкової освіти засобами нематеріальної культурної спадщини (НКС). Акцентовано увагу на потребі активізації безпосереднього сенсорно-перцептивного досвіду в молодшому шкільному віці задля усвідомлення етнокультурної належності. Дієвим інструментарієм визначено нематеріальну культурну спадщину, як-от: традиційні ремесла та художні промисли, усну народну творчість і мовні традиції, виконавське мистецтво та музичну спадщину, звичаї, обряди й святкування, знання про природу та Всесвіт.Здійснено огляд традиції українського гончарства як релевантного елемента НКС, що імплікують у собі синкретизм утилітарної технології та сакральної семіотики. Наукова дефініція «праксеологічний підхід» у контексті традицій гончарства охарактеризована як сукупність верифікованих методів і прийомів, що трансформують технологічний процес створення виробу на засіб аксіологічної детермінації особистості.Удокладено імплементацію традицій гончарства у межах міжпредметної інтеграції в мовно-літературній, природничій, мистецькій, технологічній освітніх галузях (від картографічних досліджень в атласах до прикладного моделювання), яка забезпечує глибоку інтериоризацію національних цінностей. Показано, як через інтегроване вивчення кераміки в предметах «Українська мова», «Я досліджую світ», «Мистецтво», «Дизайн і технології» праксеологічний аспект забезпечує сенсомоторну когерентність учня, де процес морфогенезу глиняного виробу корелює з процесом формування елементів національної ідентичності.Особливу увагу приділено значенню гончарства в площині розвитку деміургічного мислення здобувачів початкової освіти, яке активізується під час трансформації аморфного природного чи штучного матеріалу у впорядковану художню форму. Доведено, що застосування праксеологічного підходу дозволяє змістити фокус із пасивного гносеологічного споглядання етнографічних об’єктів на активну суб’єкт-об’єктну взаємодію, де гончарні традиції виступають не як рудиментарні залишки минулого, а як динамічна система трансляції живого досвіду.