Abstract
Актуальність дослідження зумовлюється усвідомленням серйозності нинішнього статусу Китаю й прагненням розібратися, наскільки вагому роль відіграє у підтриманні такого статусу китайська державна освітньо-культурна політика, що робить ставку на "м'яку силу". Робиться припущення, що розуміння зразків успішного китайського досвіду буде корисне й Україні в її намаганнях побудувати належну стратегію саморепрезентації у світі. Метою статті є вивчення особливостей сучасної китайської освітньо-культурної політики як інструменту збереження національної ідентичності й засобу глобальної популяризації китайської культури. Результати. Досліджуються окремі аспекти меритократичної моделі імперського Китаю у сферах освітньої й управлінської політики. Привертається увага до ключових особливостей "синітського світогляду", притаманного китайцям як носіям культурних кодів Синітської цивілізації. Висвітлюються специфічні ознаки, якими характеризується сучасний китайський соціум, й частина з яких генерувалися упродовж тисячоліть, а решта є наслідком історичних травм ХІХ-ХХ століть, що похитнули основи китайської державності й змінили характер громадянського суспільства. Наводиться стислий огляд важливих змін, які повертають Китай до когорти країн світового авангарду. Вивчається сутність зовнішньокультурної політики КНР через розвиток мережі Інститутів Конфуція. Робиться висновок про їхній амбівалентний потенціал. Висновки. Уряд Китаю останніми десятиліттями істотно переглянув своє ставлення до конфуціанства, адже його дуже зручно використовувати як культурну вивіску та як споконвічний національний символ мудрості, етичності й поміркованості. Прокитайський історичний наратив активно розповсюджується через мережу Інститутів Конфуція, що є агентами впливу на масову свідомість, з метою подолання негативних стереотипів та упереджень щодо Китаю.