Abstract
Розглянуто творчо-виконавський шлях становлення та розвитку постаті Артура Нікіша в контексті діяльності німецької диригентської школи. Охарактеризовано його професійну творчість як художнього керівника та диригента Лейпцизького театру (Oper Leipzig, 1878–1910), Симфонічного оркестру Бостона (Boston Symphony Orchestra, 1889–1893), музичного директора Будапештської опери (Magyar Állami Operaház, 1893–1895), головного диригента Лейпцизького Гевандхауз-оркестру (Gewandhausorchester Leipzig, 1895– 1922) та Берлінського філармонійного оркестру (Berliner Philharmoniker, 1895–1922). Висвітлено діяльність Артура Нікіша як запрошеного диригента амстердамського оркестру «Концертгебау» (Koninklijk Concertgebouworkest), Лондонського симфонічного оркестру (London Symphony Orchestra, у різні роки між 1904–1913), Віденського філармонічного оркестру (Wiener Philharmoniker), а також як диригента-постановника в театрі «КовентГарден» (Royal Opera House). Проаналізовано педагогічну діяльність Артура Нікіша в Лейпцизькій консерваторії, його вплив на подальший розвиток і становлення національних диригентських шкіл — зокрема німецько-австрійської, англійської, італійської, румунської, угорської, американської та інших у творчості їхніх найяскравіших представників. Охарактеризовано особливості мануальної диригентської техніки Артура Нікіша як диригента-інтерпретатора. Розкрито його унікальні способи взаємодії з оркестровим колективом і вплив на нього завдяки яскравим індивідуальним якостям й тонкому володінню психологічними прийомами. Підкреслено аналітичний підхід маестро до роботи над партитурою, зосередженістю на якості звуку, пошуку тембрової палітри, цілісності й стилістичній узгодженості музичної тканини, що забезпечувало втілення твору у самобутню, завершену концертну форму. Простежено послідовність і спадковість у передачі засад мануальної техніки, методів і прийомів роботи з творчим колективом від «старшої» генерації німецьких диригентів (Артур Нікіш, Ганс Ріхтер, Фелікс Мотль, Ганс фон Бюлов) до «молодшої» плеяди диригентів-виконавців (Ріхард Штраус, Вільгельм Фуртвенглер, Вацлав Таліх, сер Адріан Боулт, Фріц Райнер, П’єр Монте, Густав Малер та інші), що відображає компілятивно-емпіричний характер диригентського стилю Артура Нікіша як провідного представника свого покоління.