У статті досліджено проблему визначення меж втручання держави у цифрову сферу приватного життя в умовах стрімкого розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, поширення систем електронного спостереження та активного використання персональних даних у цифровому середовищі. Обґрунтовано, що цифровізація суспільних відносин істотно трансформує традиційне розуміння приватності, оскільки будь-яка діяльність особи в онлайн- та офлайн-просторі супроводжується створенням цифрових слідів, які можуть підлягати збору, зберіганню та аналітичній обробці як державними органами, так і приватними технологічними компаніями. Установлено, що в сучасних умовах право на повагу до приватного життя набуває нового змісту та потребує адаптації правових механізмів захисту до технологічних викликів інформаційного суспільства. Проаналізовано нормативно-правові засади захисту цифрової приватності, зокрема положення Конституції України, законодавства у сфері захисту персональних даних та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Особливу увагу приділено практиці Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як ключовому джерелу формування стандартів допустимого втручання держави у сферу цифрової приватності. Визначено, що ЄСПЛ послідовно розширює зміст поняття «приватне життя», поширюючи його на цифрові комунікації, метадані, геолокаційні дані, історію користування мережею Інтернет та інші форми інформації, які дозволяють ідентифікувати особу або створювати її цифровий профіль. Досліджено основні критерії правомірності втручання держави у приватне життя особи, сформовані практикою ЄСПЛ, а саме: законність, наявність легітимної мети та необхідність у демократичному суспільстві. Наголошено, що у цифровому середовищі особливого значення набуває принцип пропорційності, відповідно до якого втручання держави повинно бути чітко врегульованим законом, обмеженим необхідною метою та супроводжуватися ефективними гарантіями від зловживань. Проаналізовано підходи ЄСПЛ до оцінки систем масового електронного спостереження, які можуть створювати ризик формування «суспільства під наглядом» та негативно впливати на реалізацію фундаментальних прав людини. Окрему увагу приділено позитивним зобов’язанням держави щодо забезпечення ефективного захисту цифрової приватності від посягань з боку приватних суб’єктів, зокрема великих технологічних компаній, що здійснюють масову обробку персональних даних. Зроблено висновок, що практика ЄСПЛ формує комплексну систему стандартів захисту цифрової приватності, спрямовану на забезпечення балансу між інтересами держави у сфері національної безпеки та необхідністю гарантування права особи на повагу до приватного життя в умовах цифровізації суспільства.