Сучасна фізична терапія, як галузь охорони здоров’я, що динамічно розвивається, стикається з постійним зростанням вимог до ефективності, безпеки й обґрунтованості терапевтичних втручань. У цьому контексті науково доказові практики (НДП) стають не просто бажаним елементом, а необхідною основою для ухвалення клінічних рішень. У статті поглиблено проаналізовано концепцію науково доказових практик у фізичній терапії, розглянуто її як інтегративний процес, що поєднує три ключові компоненти: найкращі доступні наукові докази, отримані в результаті високоякісних досліджень (систематичні огляди, метааналізи, рандомізовані контрольовані дослідження); клінічний досвід і експертні знання фахівця – фізичного терапевта, що дозволяють інтерпретувати докази й адаптувати їх до індивідуальних потреб пацієнта; та індивідуальні цінності, переваги й очікування пацієнта, які є центральними у спільному ухваленні рішень щодо лікування. У статті детально описано п’ять основних етапів упровадження науково доказових практик у клінічну практику. Це включає чітке формулювання клінічного питання з використанням формату PICO; систематичний пошук релевантних і найякісніших наукових доказів у спеціалізованих базах даних (наприклад, PubMed, Cochrane Library, PEDro); критичне оцінювання виявлених доказів щодо їхньої валідності, надійності та клінічної значущості за допомогою стандартизованих інструментів; безпосередню інтеграцію оцінених доказів із власним клінічним досвідом та індивідуальними потребами пацієнта для розроблення оптимального плану лікування; та, нарешті, оцінювання ефективності застосованого втручання та рефлексію над отриманими результатами для подальшого вдосконалення практики. Особлива увага приділяється сучасним викликам, що ускладнюють повсюдне та ефективне застосування науково доказових практик. Серед них виділяються замала кількість високоякісних досліджень у деяких вузьких галузях фізичної терапії, труднощі з узагальненням результатів досліджень на конкретного пацієнта через його унікальні особливості, наявність бар’єрів у доступі до наукової інформації та недостатня сформованість навичок її критичного оцінювання у фахівців. Також розглянуто опір змінам і усталеність традиційних клінічних звичок. На завершення статті представлені перспективи та шляхи подолання наявних бар’єрів, що включають необхідність проведення більшої кількості якісних клінічних досліджень, розроблення та впровадження національних клінічних настанов, покращення доступності наукових ресурсів, організацію безперервної освіти та тренінгів для фізичних терапевтів, а також формування культури критичного мислення та відповідальності за ухвалені рішення. Зазначено, що ефективне впровадження науково доказових практик є ключовим для забезпечення високоякісної, безпечної та пацієнтоорієнтованої фізичної терапії, що сприяє підвищенню її ефективності та зміцненню довіри суспільства до професії.