НБНаталія Буглай

Наталія Буглай

*This is an algorithmically generated author record based on publicly available information.

Current Organizations / Institutes

The organizations/institutes from the scholar's latest article


Наталія Буглай has a total of 20 co-authors. Here are the top co-authors by number of shared publications:


Latest Publications

  • Open Access

    ІСТИННО-ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА У НАУКОВОМУ ДИСКУРСІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ – ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ ХХІ ст.

    by Олександр Тригуб, Наталя Буглай

    Феномен Істинно-православної церкви (ІПЦ), відомої також як «катакомбна церква», належить до складних і дискусійних сюжетів історії православ’я ХХ ст., оскільки виник у контексті радикальної трансформації державно-церковних відносин після революції 1917 р. та формування опозиції частини духовенства і мирян до політики лояльності Московської патріархії щодо радянської влади. Тривале нелегальне існування підпільних православних громад, обмежений характер джерельної бази й ідеологічна заангажованість ранніх досліджень зумовили нерівномірний розвиток наукового осмислення цього явища. Мета статті полягає у критичному аналізі основних етапів і напрямів вивчення Істинно-православної церкви, зіставленні ключових дослідницьких підходів і визначенні перспектив подальших студій. Методологічне підґрунтя дослідження становить комплекс принципів історизму, проблемності та міждисциплінарності з використанням спеціально-історичних методів – історико-порівняльного, проблемно-хронологічного та історіографічного аналізу. Наукова новизна статті полягає у систематизації основних напрямів вивчення ІПЦ у радянській, російській та українській історіографії, критичному зіставленні їхніх методологічних підходів і джерельних можливостей, а також у визначенні специфіки формування української дослідницької традиції у цій сфері. Висновки. Аналіз історіографії засвідчує, що дослідження Істинно-православної церкви формувалося поступово та нерівномірно. Радянська історіографія розглядала підпільні православні групи переважно через призму антирелігійної політики держави та не сформувала цілісної наукової концепції ІПЦ, хоча накопичила значний емпіричний матеріал. Новий етап розпочався після відкриття архівів у 1990-х рр., коли російські дослідники ввели до наукового обігу значний масив документів репресивних органів і започаткували системне вивчення катакомбного руху. Українська історіографія з 1990-х рр. поступово сформувала власну дослідницьку традицію, що ґрунтується переважно на архівно-слідчих матеріалах і регіональних студіях. Водночас проблема залишається недостатньо узагальненою: значна частина джерел ще не введена до наукового обігу, а регіональні дослідження потребують синтетичного осмислення. Подальші студії мають бути спрямовані на розширення джерельної бази, уточнення понятійно-термінологічного апарату та створення узагальнювальних праць, що уможливлять цілісне відтворення історії ІПЦ у контексті церковного життя радянської доби. Ключові слова: Істинно-православна церква, катакомбна церква, церковне підпілля, православ’я в СРСР, історіографія, державно-церковні відносини.

  • Open Access

    Українсько-чилійські відносини (1991-2025): становлення та сучасний стан

    by Oleksandr Osypenko, Natalia Buhlai

    Метою дослідження є комплексний аналіз становлення, еволюції та сучасного стану українсько-чилійських відносин, які сформувалися протягом 1992-2025 рр., а також визначення їхнього місця у зовнішньополітичних стратегіях України та Чилі в умовах трансформації міжнародних відносин у постбіполярний період. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному та системному аналізі українсько-чилійських відносин, який вперше поєднує політико-правовий, економічний і культурно-гуманітарний виміри у межах єдиного аналітичного наративу. Висновки. Українсько-чилійські відносини у 1992-2025 рр. пройшли еволюцію від початкового етапу формального дипломатичного визнання до відносно стабільного, багатовимірного партнерства, що поєднує політико-правовий, економічний і культурно-гуманітарний виміри. Встановлення дипломатичних відносин у 1992 р. та формування договірно-правової бази упродовж 1990-х рр. заклали фундамент для передбачуваної міждержавної взаємодії, що було особливо важливо з огляду на географічну віддаленість та обмежені можливості постійної дипломатичної присутності. Політичний діалог між Україною та Чилі тривалий час мав переважно прагматичний характер, однак після 2014 р., а особливо після повномасштабної агресії Російської Федерації проти України у 2022 р., він набув чітко вираженого ціннісно-нормативного виміру. Послідовна підтримка Чилі суверенітету й територіальної цілісності України на міжнародних майданчиках засвідчила зближення позицій двох держав у питаннях дотримання міжнародного права та принципів Статуту ООН. Економічне співробітництво, попри наявність структурної комплементарності економік, залишалося обмеженим за масштабами та характеризувалося асиметрією торговельного балансу. Його динаміка значною мірою залежала від глобальної кон’юнктури, логістичних чинників і геополітичних потрясінь. Водночас збереження двосторонньої торгівлі навіть в умовах війни свідчить про наявність стійкого, хоча й не повністю реалізованого потенціалу для подальшого розвитку, зокрема у сферах агропереробки, логістики, високотехнологічного виробництва та післявоєнного відновлення України. Культурно-гуманітарна взаємодія розвивалася нерівномірно, проте відігравала важливу роль у формуванні позитивного іміджу України в Чилі та зміцненні міжсуспільних контактів. Після 2022 р. цей вимір набув особливої ваги, поєднавши культурну дипломатію з гуманітарною солідарністю й активністю української громади. Загалом українсько-чилійські відносини можна охарактеризувати як стабільні, інституційно оформлені та відкриті до поглиблення. Їх подальший розвиток залежатиме від поєднання політичної солідарності, економічної доцільності та здатності сторін адаптувати співпрацю до змін глобального міжнародного середовища.

  • Open Access

    Сільськогосподарська освіта губерній Лівобережної України: становлення та тенденції кінця 19 ст.

    by Oleksandr Reient, Natalia Buhlai

    Мета роботи. Комплексно розглянути процес становлення сільськогосподарської освіти у лівобережних українських губерніях у другій половині 19 ст., прослідкувати відкриття перших навчальних закладів, визначити закономірності й особливості даного процесу як у загальноукраїнському, так і регіональному вимірах. Наукова новизна. У роботі вперше комплексно досліджено становлення сільськогосподарської освіти на Лівобережній Україні у другій половині 19 ст., визначено мережу навчальних закладів, роль земств і приватної ініціативи в їх створенні. Висновки. У другій половині 19 ст. на Лівобережній Україні почалося формування системи аграрної освіти, яка відіграла важливу роль у модернізації сільського господарства. Аграрна освіта у регіоні формувалася під впливом соціально-економічних викликів і потреб землеробства у кваліфікованих кадрах. Першим прикладом сільськогосподарського навчального закладу стала Полтавська школа садівництва (1820), а в 1840-х роках було організовано зразкові навчальні ферми під Харковом і Луганськом. Значного розвитку досягло Харківське землеробське училище (1855), яке стало провідним освітнім і науковим осередком регіону. Училище мало потужну матеріальну базу, велике господарство та забезпечувало високу якість підготовки. Його випускники успішно працювали в управлінні господарствами, у викладацькій і науковій діяльності. Вирішальним етапом у становленні нижчої сільськогосподарської освіти стало затвердження «Нормального Положення про нижчі сільськогосподарські школи» 1883 р., що дало імпульс до відкриття навчальних закладів нового типу. Ці школи поділялися на два розряди (залежно від освітньої підготовки учнів) і за спеціалізацією (загальні, садівничі, молочарські, жіночі, практичні). У навчальній програмі поєднувалися теоретичні знання та практичне господарювання. Зміст освіти включав як загальноосвітні, так і фахові дисципліни (садівництво, городництво, бджільництво, виноградарство тощо). На кінець 19 ст. на Лівобережжі діяли 18 нижчих сільськогосподарських шкіл різних типів, серед яких найбільш поширеними були загальні школи першого розряду. Значну роль у створенні закладів відігравали земства, громадські установи та приватні особи. Держава надавала обмежену фінансову підтримку відповідно до положень 1883 р. У підсумку, формування системи аграрної освіти на Лівобережній Україні у 19 ст. відбулося переважно завдяки громадській ініціативі.

  • Open Access

    Leading Educational Innovation: Transforming Learning Environments for Competitive Competencies in a Global Market

    by Natalia Buhlai, Iryna Androshchuk, Tetiana Tron, Olha Strelnyk, Yuliya Zhuravel

    Given the global transformation of education and the demand in the international labor market, the development of innovative strategies for developing the necessary competencies in students is becoming particularly relevant. In this regard, the learning environment requires the integration of innovative methods. The purpose of the study is to analyze the potential of modern methodological and pedagogical practices in the context of improving the quality of education. The study examines the aspects of students acquiring various types of competencies to meet modern international labor market demands. The role of the latest approaches to mastering these competencies is considered. The key factors in the formation of the value concept of competitive human capital development are identified. It is proved that the basis for the competitiveness of specialists in the modern labor market is the proper level of development of communicative, social, and cross-cultural competencies, as well as leadership skills, digital competence, and critical thinking, which are formed in the process of education. The strategic directions of using certain innovative educational methods are outlined, including project-based learning, embodied and cross-education, knowledge-intensive research and immersive methods, and learning through argumentation, gamification, subject portfolio, tutoring, and storytelling. It is substantiated that the development of competencies of primary importance for students requires a systemic concept of integration, which involves the synergy of traditional and innovative elements of learning against the background of maximum individualization of the educational process.


  • Open Access

    Historiography of industry and the working class in the Ukrainian SSR during the post-war period (1946–1965) (based on Theses research of the 1950s – first half of the 1960s)

    by Admiral Makarov National University of Shipbuilding, Nadiia Ryzheva, Natalia Buhlai, Liudmyla Khriashchevska

    This article examines the specific features of Ukrainian Soviet theses research conducted in the 1950s and the first half of the 1960s on the historiography of industry and the working class in the Ukrainian SSR during the post-war period (1946–1965). The study reveals the profound influence of ideological constraints and the high degree of politicization that characterized scholarly work during the first two post-war decades. It is natural that the first theses devoted to the post-war reconstruction of industry emerged approximately a decade after the end of World War II, in the mid-1950s, as their preparation was time-consuming and involved meticulous research in central and regional archives, the collection of primary sources directly from industrial enterprises, and the analysis of statistical data. The post-war Stalin-era assault on historical science in the second half of the 1940s had a markedly detrimental effect on both the archival base and theoretical-methodological approaches employed in the first theses. N. Khrushchev’s ascent to power and the partial liberalization of socio-political life merely altered the set of propagandistic cliches and redirected researchers toward justifying the reforms initiated by the future “voluntarist”. Concurrently, scholars concluded that despite the aforementioned facts Ukrainian Soviet historians of the first two post-war decades carried out substantial work, introduced a vast array of statistical data into academic circulation and identified a wide range of unresolved issues which served as a guide and set of tasks for the next generation of Ukrainian Soviet scholars. The article states that analysing the historical experience of industrial reconstruction in Ukraine from the late 1940s to the early 1960s can provide valuable insights into the trajectories of industrial recovery and the subsequent development of this key sector of Ukraine’s economy.

  • Кінець епохи колоніалізму як чинник європейської політики Великобританії (1940–1950-ті рр.)

    by Андрій Грубінко, Наталія Буглай

    Мета статті – показати особливості впливу завершення епохи колоніалізму повоєнного періоду на формування своєрідної позиції Великобританії у системі європейської політики в 1940–1950-х рр. Методологію дослідження сформували принципи історизму, системності, загальнонаукові методи логіки, компаративного аналізу, спеціально-історичні методи (історіографічного аналізу, історико-системний, хронології, історико-генетичний, ретроспективного аналізу, порівняльно-історичний). Наукова новизна полягає в дослідженні взаємовпливу процесів формування та реалізації зовнішньої політики Великобританії в повоєнні десятиліття на її двох невід’ємних напрямах – відносини з постімперським світом (Співдружність націй) та європейськими інтеґраційними структурами. Розглянуто процеси трансформації системи володінь Британської імперії у Співдружність, яка стала одним із головних факторів впливу на процес залучення країни до європейської інтеґрації. Проаналізовано особливості формування позиції щодо європейської інтеґрації у вказаний період. Висновки. Великобританія вписала у всесвітню історію яскравий приклад трансформації системи колоніалізму у формат Співдружності націй. Успіх деколонізації в перші повоєнні десятиліття, що великою мірою став можливим завдяки активній підтримці двох нових провідних світових держав – США і СРСР, та через занепад Великобританії, визначив її нове становище в міжнародній політиці. Тому повоєнний період 1940–1950-х рр. для країни пройшов під знаком пошуків оновленої моделі зовнішньої політики, у процесі формування якої започатковано процес посилення європейського напрямку та послаблення ролі колишніх імперських володінь. Як і в перші повоєнні десятиліття, коли Великобританія поступилася пріоритетом системи постколоніального впливу на користь європейській інтеґрації, так і у сучасних умовах добровільної відмови від участі в ній шляхом виходу з ЄС, правлячі еліти намагаються відродити колишню велич держави. Однак історичний досвід 1940–1950-х рр. показує, що у процесі досягнення ґлобальних завдань Лондону не варто забувати про реґіональний тил у вигляді об’єднаної Європи, котрий не втрачає актуальності як територія інтересів британської міжнародної політики та економіки.


  • Конформізм і нонконформізм творчої інтеліґенції в радянській Україні 1920–1930-х рр.: проблема вибору

    by Ірина Автушенко, Наталія Буглай

    Мета дослідження полягає в аналізі суспільно-політичних умов, в яких працювала творча інтеліґенція в 1920–1930-х рр., виокремленні основних підходів щодо визначення її місця й ролі в тодішньому суспільстві, з’ясуванні причин, що спонукали представників творчої еліти ставати на шлях конформізму. Методологія спирається на використання принципів історизму, об’єктивності та систематичності. При визначенні структури статті використано проблемно-хронологічний підхід. Наукова новизна. Таке явище, як конформізм і нонконформізм, у середовищі творчої інтеліґенції розглядається як складна дилема, що виникла в результаті політики радянської влади. Установлено, що репресії проти інтеліґенції були спрямовані на ізоляцію та винищення незгодних, на залякування решти й залучення їх до «виховання нової людини» згідно з панівною доктриною. З’ясовано, що людина опинялася перед вибором: відмовитися від свободи думок і творчості та стати на шлях конформізму чи все-таки дотримуватися моральних принципів. Конформізм інтеліґенції розглядається як захисний механізм, щоб вижити. У науковий обіг уводяться архівні документи, що відтворюють душевний стан митців, які змушені були під тиском обставин займатися критикою й самокритикою. Ті, хто відмовлявся від конформізму, потрапляли у складне, здебільшого навіть трагічне становище. Висновки. На основі аналізу архівних джерел та наукової літератури доведено, шо терор настільки залякав інтеліґенцію, деморалізував її, що на зміну кращим етичним і морально-політичним традиціям, носіями яких завжди була національна творча еліта, прийшли конформізм і соціальна апатія. Частина інтеліґенції, щоб вижити в тих умовах, намагалася пристосовуватися й демонструвала відданість більшовицькій партії. У тоталітарному суспільстві неминуче виникає конфлікт між свободою творчості та утилітарними потребами держави. За реалій тієї епохи він вирішувався альтернативно: або інтеліґент починав «творити» відповідно до ідеологічних настанов держави, або ж остання знищувала його як митця (а нерідко й фізично).

  • Парадигми європейської безпеки у зовнішній політиці Франції, Німеччини та Великої Британії (2014—2022 рр.)

    by Наталія Буглай, Андрій Грубінко

    Мета — дослідити особливості формування й реалізації концепцій європейської регіональної безпеки Франції, Німеччини, Великої Британії в їх порівнянні в історичному контексті зовнішньої політики цих держав з акцентом на періоді 2014—2022 рр. Методологію сформували принципи історизму, системності, неупередженості, загально-наукові методи логіки, компаративного аналізу, а також спеціально-історичні методи історіографічного аналізу, історико-системний, хронологічний, історико-генетичний, ретроспективного аналізу, порівняльно-історичний. Наукова новизна. В порівняльному вимірі досліджується історія реалізації теоретичних підходів Франції, Німеччини, Великобританії до європейської регіональної політики у сфері безпеки в контексті їх зовнішньої політики. Простежено трансформації трьох національних парадигм європейської безпеки з огляду на зміни у системі міжнародних відносин новітнього часу в умовах російсько-української війни, яка фактично розпочалася 2014 р. Окрему увагу приділено впливу цих парадигм на зовнішнє становище України і переформатуванню систем глобальної та європейської безпеки. Висновки. Впродовж усієї історії європейської інтеграції кожна з трьох провідних держав західної частини континенту своїм особливим шляхом намагалася реалізувати лідерські амбіції в регіональній політиці, компенсувавши втрату глобального статусу. Франція, Німеччина, Велика Британія представляють відмінні парадигми зовнішньої політики — європоцентричну, євроатлантичну (проміжну) й атлантичну відповідно. На шляху становлення політики безпеки ЄС Франція та Німеччина виступали в ролі апологетів й ініціаторів реформ, а Великобританія — переважно як антагоністка інтеграції. Процес формування зовнішньої та безпекової політики Євросоюзу зводився до пошуків компромісу, що зумовило його незавершеність. Відмінності в поглядах політичних еліт на євроінтеграцію не дали можливості трьом державам сформувати дієве регіональне безпекове ядро без участі США. Навіть у досліджуваний період 2014—2022 рр., позначений різким загостренням кризи системи європейської безпеки, між Великою Британією, Францією, ФРН залишилися неподоланими розбіжності щодо актуальних проблем міжнародних відносин. Не стали винятком поточні події, пов’язані з Україною, та механізми їх вирішення. Хоч широкомасштабна агресія Росії проти нашої країни і спричинила консолідацію поглядів, підходів політикуму переважної більшості західних держав щодо необхідності перегляду системи регіональної політики і протистояння російській експансії, війна унаочнює проблеми збереження конфліктності взаємодії наявних парадигм європейської безпеки та залишає питання про можливість формування нової ефективної комплексної системи регіональної безпеки в короткостроковій перспективі без остаточної відповіді.

  • Трансформації британської монархії в період правління Єлизавети ІІ (1952–2022 рр.)

    by Андрій Грубінко, Наталія Буглай

    Мета статті – представити результати дослідження трансформацій британської монархії в період правління королеви Єлизавети ІІ в контексті новітніх змін у системі міжнародних відносин, в яких Великобританія традиційно відіграє непересічну роль. Методологію дослідження сформували принципи історизму, системності, загальнонаукові методи логіки, компаративного аналізу, спеціально-історичні методи (історіографічного аналізу, історико-системний, хронології, історико-генетичний, ретроспективного аналізу, порівняльно-історичний). Наукова новизна. Досліджуються історичні процеси державотворення у Великобританії в період правління королеви Єлизавети ІІ, а також роль монаршої влади в розвитку українсько-британських міждержавних відносин. Показано основні здобутки та проблеми еволюції британської монархії у вказаний період. Сформульовано оцінку політичної спадщини Єлизавети ІІ для її наступника. Проаналізовано позицію британських монархів щодо України, її протистояння російській аґресії. Висновки. Королева Великобританії Єлизавета ІІ ввійшла в історію як державна діячка міжнародного рівня. Своїм новаторським та водночас таким традиційним англійським стилем правління їй удалося підкорити серця мільйонів людей і завдяки особистій активності, що ґрунтувалася на принципах вірності демократії, відкритості, лібералізму, не лише зберегти, але й примножити вплив британської монархії у складних внутрішніх і зовнішніх умовах. Її правління стало транзитним (перехідним) періодом від спадку традиціоналізму імперської вікторіанської епохи до нового типу постімперської монархії ХХІ ст., яке ставить перед цим інститутом якісно нові вимоги та завдання. Королева стала уособленням єдності історичних періодів новітньої історії світу другої половини ХХ – першої чверті ХХІ ст., достойно провівши країну через шлях повоєнної відбудови, пошуки місця у системі змінюваних міжнародних координат, яке ще досі до кінця не визначене, що засвідчив процес брексіту. Визначати новий сенс британської величі в Європі та світі допомагають союзницькі відносин з Україною, котрі на тлі російського вторгнення досягли небувалого рівня. У цьому теж є заслуга Єлизавети ІІ, яка завжди вміла у своєму неповторному стилі тонко, своєчасно й адекватно реагувати на нові тренди національної та світової політики.


  • Історичний шлях українсько-британських відносин (до 30-річчя стратегічного партнерства)

    by Андрій Грубінко, Наталія Буглай

    Мета статті – представити результати дослідження історії становлення і розвитку українсько-британських міждержавних відносин в контексті відзначення тридцятої річниці їх офіційного започаткування. Методологію дослідження сформували принципи історизму, системності, загальнонаукові методи логіки, компаративного аналізу, спеціально-історичні методи (історіографічного аналізу, історико-системний, хронології, історико-генетичний, ретроспективного аналізу, порівняльно-історичний). Наукова новизна роботи полягає в дослідженні історичних передумов, процесу становлення і розвитку міждержавних відносин України й Великобританії. Враховано умови змінюваного міжнародного середовища та внутрішні чинники розвитку обох держав, динаміку відносин України з ЄС і НАТО. Окремо проаналізовано здобутки в політичній, безпековій, економічній та гуманітарній сферах міждержавного співробітництва. Показано зміни в політиці британського уряду щодо України з 2014 р. – початку російської воєнної аґресії проти України. Прослідковано визначальні тенденції сучасного етапу міждержавних стосунків в контексті російсько-українського воєнно-політичного конфлікту. Висновки. Відносини України й Великобританії відображають непростий шлях становлення нашої держави як повноправного суб’єкта міжнародних відносин. Формування міждержавних стосунків включало періоди подолання упередженого ставлення британського політикуму і громадськості до України, налагодження конструктивної співпраці на різних рівнях, глибоку кризу довіри на початку 2000-х рр. та відновлення діалогу, становлення стратегічного партнерства з ознаками військово-політичного союзу. Центральними елементами останнього є широка й досі небувала політична підтримка України керівництвом Великобританії на міжнародному рівні, комплексна допомога британського уряду Збройним силам України в умовах російської аґресії, формування нових форматів міжнародної коаліції партнерів України. Великобританія є одним з архітекторів відносин України з Європейським Союзом і НАТО. Послідовна, але поміркована та прагматична підтримка наближення України до ЄС відповідала традиційнійбританській моделі євроінтеґрації. Хоча Великобританія вийшла з Євросоюзу, її керівництво поділяє прагнення України до участі в євроінтеґрації і підтримує її у цьому процесі. Схожа ситуація з відносинами України з НАТО. Однак у військово-політичному вимірі Лондон запропонував більш дієвий підхід, запровадивши активну співпрацю з Києвом на рівні окремих програм та інших форматів оборонної кооперації із залученням третіх країн. Перспективним є анонсований альянс України, Польщі, Великобританії, який може стати складовою важливого для безпеки України Балто-Чорногорського об’єднання. Варто цінити й розвивати високий рівень партнерських стосунків із Великобританією, адже таких союзників в України небагато.